Яка доля чекає українські державні банки

У своєму нещодавньому виступі перед Верховною Радою Президент поставив завдання завершити приватизацію державної власності до 2014 року. Виконуючи це вказівка Віктора Януковича Кабінет Міністрів оголосив про початок підготовки до продажу енергокомпаній та ряду інших великих ліквідних державних підприємств.

Ощадбанк, Укрексімбанк і Родовід можуть відпочивати

Однак у списках об’єктів приватизації, які планує для продажу Фонд держмайна на 2011-2014 роки відсутні пакети акцій Ощадбанку, Укрексімбанку, Родовід банку, банку «Київ» і Укргазбанку.

А адже про можливості продажу на біржах невеликих пакетів акцій перших двох із названих банків ще в червні місяці заявляв голова ФДМУ Олександр Рябченко. Але якщо вірити останнім коментарям Миколи Азарова уряд поки вирішив не чіпати Ощадбанк і Укрексімбанк.

Керівництво країни відмовилося і від ліквідації, і від приватизації Родовід банку. 16 вересня в цій фінустанові закінчилися повноваження Тимчасової адміністрації. Буквально на наступний день

Кабінет Міністрів з подачі НБУ прийняв рішення створити на базі Родовід банку санаційної фінансова установа, яка має зайнятися поверненням безнадійних кредитів, виданих свого часу держбанками, а також банками, капіталізованими за участю держави. Таким чином уряд хоче перетворити Родовід у фінансовий інструмент вирішення проблем інших банків.

За словами голови НБУ Сергія Арбузова, в банк «поганих активів» надійдуть тільки безперспективні до повернення найближчим часом кредитні портфелі держбанків — «Києва», Укргазбанку, Ощадбанку та Укрексімбанку. Отримавши ці портфелі, «поганий банк» (хоча за своїми функціями та операціями це фінустанова буде більше схоже на типову компанію з управління активами) почне працювати над стягненням цієї заборгованості, не будучи обтяженим зобов’язаннями клієнтів.

19 вересня за погодженням з Кабміном і Нацбанком колишній Тимчасовий адміністратор Родовід Банку Юрій Ройтбург призначив себе головою правління цього оновлюваного фінустанови.

Таким чином, на сьогоднішній день залишається відкритим лише питання про приватизацію банку «Київ» і Укргазбанку.

Спори навколо «Києва» і Укргазбанку

Згідно останньої версії внесеного у Верховну Раду Міністерством фінансів навесні поточного року проекту закону «Про особливості продажу корпоративних прав держави у статутних капіталах банків, у капіталізації яких взяла участь держава», ці установи повинні бути продані шляхом проведення конкурсу з елементами аукціону.

У Мінфіні не підтримали пропозицію Держкомісії з цінних паперів та фондового ринку про продаж дрібних пакетів акцій банку «Київ» і Укргазбанку на біржі. Як йдеться у листі заступника міністра фінансів Сергія Рибака, спрямованого в ДКЦПФР, це потребує значних витрат часу і засобів», і навряд чи дозволить досягти найвищої ціни при продажу частки держави в капіталі банків.

Передпродажну ціну Мінфін передбачає становить за підсумками незалежної оцінки банків. Якщо остання виявиться нижче номінальної вартості акцій, то для її підвищення можна буде продавати акції частинами, але не більше 10% капіталу. Для продажу Мінфін має намір залучити радника, фінансові і юридичні послуги якого обійдуться приблизно в 14,8—20,2 мільйонів гривень.

Однак Держкомісія з цінних паперів та фондового ринку виступила проти такої позиції Мінфіну. В її рішенні за підписом глави регулятора Дмитра Тевелєва йдеться про необхідність передбачити можливість «продажу на фондових біржах дрібних пакетів акцій банків до 10% капіталу», оскільки банки як публічні акціонерні товариства зобов’язані пройти процедуру включення акцій до біржового списку хоча б однієї фондової біржі. При цьому програма економічних реформ на 2010-2014 роки зобов’язує Фонд держмайна України продавати на біржах до 25% акцій приватизованих компаній.

Однак виникає дуже цікаве питання: чому керівництво країни не довіряє ФДМУ приватизацію державних банків. Щоб зрозуміти це, необхідно згадати історію формування банківської системи України.

Банкіри від партноменклатури

Перед Україною, як і іншими незалежними державами, які виникли на теренах колишнього СРСР, постала необхідність побудувати ефективну банківсько-фінансову систему ринкового типу. У всіх посткомуністичних економіках фінансовий сектор, як правило, грав вирішальну роль у прискоренні розвитку нового приватного сектора та проведення «великої приватизації». Однак особливістю України було те, що приватизація державних фінансових потоків дещо випередила початок приватизації промислового майна. Йшов цей процес приховано, поволі, в стороні від уваги широкої громадськості. Але ця обставина ніяк не вплинуло ні на його інтенсивність, ні на гостроту боротьби за сфери впливу.

Створення прототипу системи українських комерційних банків почалося ще в 1988-1991 роки, у складі банківської системи СРСР. Це був «зоряний час» для елітних політико-економічних груп. Не випадково основа більшості великих статків і фірм, зокрема комерційних банків, які домінують у нас і сьогодні, була закладена саме в ті роки.

Формувалася нова фінансова структура досить безболісно і організовано. Увага держави в той період була прикута до створення «нових плацдармів» і «запасних аеродромів», а простіше кажучи, до ефективного обміну влади на власність. На місці міністерств створювалися концерни, на місці Держбанків — комерційні банки, на місці Госснабов і торгів біржі, СП і великі торгові доми. Нерідко на базі фінансового управління міністерства створювався комерційний банк, головою правління якого ставав колишній начальник цього підрозділу (або його заступник). Але переважна частина великих банків була утворена за допомогою приватизації відділень колишніх спецбанків. Основні соціальні групи, різко розбагатіли тоді, добре відомі: частина чиновників і директорського корпусу, керівники «обраних» кооперативів, з тих чи інших причин отримали спочатку великі державні гроші, «комсомольський бізнес». Саме ці групи акумулювали перші капітали, з якими спішно створювалися «незалежні банки».

Таким чином, вже до кінця 1991 році було майже завершено (саме за рахунок принципової юридичної невизначеності у відношенні формальних прав власності) створення фінансової структури ринкового типу.

Тяжкий спадок України

Україна дістала у спадщину радянську систему централізованого планування, тому перехід до ринку відбувався в умовах відсутності розвиненого фінансового сектора. У країні не було ні традицій ведення банківського бізнесу, ні центрального банку, ні досвіду здійснення монетарної та кредитної політики. Банки в УРСР підпорядковувалися Державному банку Радянського Союзу, який, у свою чергу, підпорядковувався Держплану СРСР і функціонував як механізм видачі грошей, згідно з плановими показниками.

На цьому етапі українські комерційні банки реєструвалися у Москві як:

— комерційні банки, створені на основі установ Державного банкаСССР. Вони продовжували зберігати статус державних банків (Промстройбанк,«Україна», Укрсоцбанк, Ощадбанк, Укрексімбанк);

— галузеві та відомчі комерційні банки (Монтажспецбанк, Укрснаббанк, Трансбанк);

— філії великих російських комерційних банків (Інкомбанк, «Столичний”і ін);

— державні та кооперативні комерційні установи, що мали право здійснювати фінансово-кредитну діяльність.

Таким чином, до моменту проголошення незалежності України вся її банківська система була представлена п’ятьма державними банками (пізніше три з них — Промбудбанк, Социнвестбанк і Агропромбанк — були перетворені в акціонерні компанії — ” Промінвестбанк, Укрсоцбанк і банк «Україна»; Зовнішекономбанк перетворився в Укрексімбанк, Ощадбанк все ще залишався державною організацією) і майже двома десятками зареєстрованих в Москві галузевих банків, які перебували під контролем різних галузевих міністерств і мали власні дочірні підприємства. Наприклад, Міністерство будівництва Української РСР заснувало Монтажспецбанк, Державний комітет з постачання УРСР заснував Укрснаббанк (пізніше реорганізований в банк «Ажіо»), Міністерство будматеріалів — Укрстройбанк (пізніше реорганізований в банк «Відродження»), Міністерство легкої промисловості — Легбанк, Міністерство лісового господарства — Лісбанк, Міністерство дорожнього будівництва — Дорбанк (пізніше реорганізований в Трансбанк) та ін.

У той час понад 20 банків були засновані як спільні венчури держави і кооперативів: це Укрінбанк, Градобанк, Перкомбанк, Народний банк, Українська фінансова група, Приватбанк тощо На території України існували також відділення московських банків з російським капіталом, наприклад, Інкомбанк, Востокинвестбанк та ін.

ДКНС як фактор прискорення

Становлення перших комерційних банків прискорилося після проголошення незалежності України в 1991 році. Цьому сприяла ліберальна ліцензійна політика — низькі вимоги до розміру статутного капіталу і відсутність професійних вимог до керівників нових банків. Так, у серпні 1990 року обов’язковий статутного фонду при отриманні ліцензії для комерційного банку становив 5 млн рублів. Відкриття банку в Україні можна було порівнювати, з юридичної точки зору, з відкриттям приватного підприємства або акціонерного товариства. І оскільки кожен банк міг розраховувати на кредитні ресурси, то недоліку в охочих відкрити банк не було.

Справжній сплеск цього виду діяльності відбувся у другій половині 1991 року Саме після серпневого путчу ГКЧП що зберігала свої позиції партноменклатура, подхлестнутая гостротою політичної ситуації, що склалася, змогла змусити директорський корпус «впорснути» основну масу своїх грошових коштів у плодившиеся, немов поганки після дощу, фінансові ятки, голосно названі «акціонерними комерційними банками».

Нові комерційні банки створювалися зі значною часткою приватного капіталу (в результаті інтенсивного розвитку спільних підприємств, малих підприємств і акціонерних компаній). Понад 100 комерційних банків було створено в період гіперінфляції в якості «кишенькових банків» підприємств або приватних осіб. Процедура створення такого банку була порівнянна з купівлею трикімнатної квартири. Чимало з існуючих банків, що реорганізувалися, подібно до банків «Аваль», «Інко» (який отримав правовий статус незалежності від московського банку), «Відродження» та ін.

Природно, що керівні пости в нових АКБ займали люди з колишньої партноменклатури, причому переважно з її найдинамічнішого контингенту — комсомолу. Вигравали при цьому всі — і партійно-комсомольські активісти, і так звані червоні директори: отримували солідні дивіденди як провідні акціонери. Саме цим перші безпосередньо контролювали фінансові потоки, другі пояснюється той факт, що в період з жовтня 1991 року по березень 1992 року спостерігався «пік» перекачування грошового капіталу з реального сектора економіки у фінансовий. Як наслідок, число комерційних банків до кінця 1991 року перевищило 90, в 1992 році їх було вже 130, а у 1993 році — 207.

Зі зрозумілих причин, професійний рівень переважної більшості нововиявлених банківських установ був неприпустимо низьким. Багато скоростиглі «активісти» банківської справи просто не вміли спокійно працювати зі скромними спочатку ресурсами, терпляче і поступово нарощуючи фінансовий потенціал. Та ще в умовах, коли навколо вирувала інфляція, коли Національний банк перманентно підвищував мінімальний статутний капітал і маніпулював обліковою ставкою, коли з усіх сторін напирали конкуренти, витісняючи з ринку фінансових послуг, переманюючи які шукають більш високі відсотки пайовиків. Таким чином, українські «банкіри», як правило, не володіли достатніми професійними навичками і моральними засадами, щоб повною мірою дотримуватися законодавство і створити надійну основу для формування стабільної фінансової системи України.

Як «розмивали» держпакети

Провідне місце у фінансовій системі нашої країни зайняли три найбільших установи — Промінвестбанк, Укрсоцбанк і «Україна»: в 1993 році обсяг їх діяльності становив 80% ринку банківських послуг. Будучи допущені до кредитних ресурсів НБУ з процентною ставкою, яка була набагато нижче рівня інфляції, ці банки зуміли отримати чималі прибутки. Іншим джерелом зростання їх добробуту стали операції з валютою, особливо для тих, хто мав доступ до відповідних ресурсів і дозвіл на проведення валютних операцій.

Цікаво відзначити, що коли в 1990 році три найбільших державних банку України були зареєстровані як акціонерні товариства, то їх акції належали в основному державним підприємствам і урядовим установам. Приміром, частка держави у статутному фонді Промінвестбанку в 1993 році становила 67,7%.

Однак Декрет Кабінету Міністрів України від 30 квітня 1993 року «Про впорядкування діяльності комерційних банків» встановив, що державні підприємства не можуть бути учасниками останніх. При цьому акції державних підприємств у статутному фонді комерційних банків передавалися в управління Міністерству фінансів. Банки негайно відреагували: передали велику частину прав власності новим приватним компаніям, а також «обраним» — співробітникам банків, держпідприємств і тих же владних структур. До кінця 1994 року приблизно 2/3 капіталу Промінвестбанку вже належали приватним особам: вони становили 94% акціонерів «Україна» та Укрсоцбанку.

Процес «всихання» державного пакету акцій в комерційних банках йшов за чітко налагодженою схемою. Так, в ході перевірки ЗАТ «Промінвестбанк України» на предмет дотримання порядку передачі державними підприємствами акцій цього банку Мінфін Контрольно-ревізійна група встановила, що протягом 1994-1996 років Промінвестбанк неодноразово проводив збільшення статутного фонду товариства згідно з рішеннями, прийнятими на загальних зборах або на спільних засіданнях Правління та Ради банку. Якщо станом на 13 травня 1993 року акціонерами банку були 182 державних підприємства із загальною сумою вкладів у його статутний фонд 8 465 млн карбованців, то вже на 1 березня 1996 року сума вкладів у статутний фонд збільшився на 36 935,56 млн карбованців і становила 45 400,56 млн карбованців. При цьому слід зазначити, що оскільки збільшення статутного фонду банку здійснювалося за рахунок індексації вкладів державних підприємств шляхом пропорційного спрямування частини прибутку банку, так само пропорційно повинен був збільшуватися і державний пакет акцій. Але цього не відбувалося.

Перевірка встановила також інші порушення. Так, 67,72%-ий державний пакет акцій ЗАТ «Промінвестбанк України» складався з пакету акцій, переданого в Мінфін, та пакетів акцій, що не включені до статутного фонду акціонерних товариств, які були створені в процесі приватизації. Внаслідок невиконання вимог Декрету частину акцій Промінвестбанку, сплачена за рахунок прибутку банку, була оформлена на невідповідних власників.

Цілком очевидно, що в даному випадку зловживання стали можливими в силу абсолютної безконтрольності керівників комерційних фінансових установ з боку держави. Нагадаємо, що Декретом Кабінету Міністрів управління державними пакетами акцій комерційних банків було передано в руки Мінфіну. Саме це міністерство повинно було здійснювати контроль за суворим дотриманням інтересів держави в банківських структурах. Чому ж цього не сталося?

Причин тому кілька. Одна з них, безперечно, полягає в тому, що, як вже зазначалося, багато міністерські чиновники вищого рангу входили до правління комерційних банків і були особисто зацікавлені в ослабленні впливу держави на їх діяльність. Саме тому Мінфін часто не реагував на безперервні маніпуляції комерційних банків з державними пакетами акцій.

З одного боку, оскільки Міністерство фінансів стало акціонером фінансових інститутів, які працювали практично у всіх галузях народного господарства, цілком природно, що ніхто з чиновників не зміг чітко керувати дістався «спадщиною». В результаті за весь час володіння акціями банків Мінфін не вклав ні копійки в статутні фонди фінансових інститутів і просто отримував свої дивіденди. Іншими словами, Мінфін не був готовий до управління комерційними банками, хоча його представники були присутні практично на всіх зборах акціонерів. А так як банки проводили не одну емісію, частка Мінфіну в статутних фондах комерційних банків різко знизилася: у Промінвестбанку — до 8,4%, Укрсоцбанку — до 2,02%, в «Україні”-до 12,8%. Не краще виглядала справа і в менш великих комерційних банках. Так, у 1998 році держпакет в Автокразбанку склав всього 0,33%, в АКБ «Надра» — 1,01%.

Але на цьому справа не закінчилася. Державі довелося відмовитися від банків, створених на основі колишніх «союзних» фінансових інститутів, які до недавнього часу визнавалися як державні. «Допомогли» йому в цьому міжнародні фінансові організації, що наполягали на реформуванні української банківської системи та продажу державної частки в банку «Україна», Промінвестбанку та Укрсоцбанку. Таким чином, у липні 2001 року Промінвестбанк викупив у Фонду держмайна України 8,4%-ий держпакет за 17,3 млн гривень, а «Укрросгазстрой» — 12,8%-ий держпакет акцій банку «Україна» за 9,8 млн гривень. Суми, звичайно ж були мізерними.

Надалі, як відомо, банк «Україна» під тиском Міжнародного Валютного Фонду був визнаний банкрутом і протягом декількох років був ліквідований.

Світова економічна криза породила нові державні банки

Прийшов в Україну у восени 2008 року світова криза породила загрозу колапсу банківської і всієї фінансової системи України. В умовах, коли почалося різке падіння курсу гривні до світових валют, коли почалася паніка серед вкладників українських банків, і більшість з них змушене було припинити виплату депозитів уряд Тимошенко за погодженням з керівництвом Нацбанку прийняло рішення про рекапіталізацію найбільш проблемних фінустанов. Так як в найбільш важкому становищі опинилися Укрпромбанк, банк «Надра», банк «Київ», Укргазбанк, а надалі і Родовід банк, останнім трьом з них була надана фінансова допомога в обмін на передачу державі їх пакетів акцій. В результаті на сьогоднішній день частка держави в Родовід банку становить — 99,99%, у банку «Київ» — 99,94%, Укргазбанку — 93%.

Власники банків «Надра» і «Родоводу» вже визначені. Кому дістануться банк «Київ» і Укргазбанк поки ще не ясно. Але як показує історія становлення української банківської системи те, що вони з’являться не в результаті приватизації цих фінустанов, точно.