У Китаї городяни не хочуть жити поряд з вихідцями з села

Прем’єр-міністр КНР Лі Кецян заявив, що урбанізація країни триватиме. Це означає, що за 10 років приблизно 400 млн. колишніх селян офіційно стануть городянами.

Таким чином, систему їх прикріплення до землі, створеної Мао Цзедуном, приходить кінець. Але не ясно, хто буде оплачувати будинки, школи, лікарні для вчорашніх селян. Багато місцевих уряду по вуха в боргах і можуть стати банкрутами.

Глава уряду Китаю Лі Кецян на зустрічі з ученими підкреслив, що процес урбанізації країни триватиме. Однак при цьому потрібно враховувати думку людей, піклуватися про збереження навколишнього середовища і пам’ятати, що інтереси людини понад усе.

Висловлювання прем’єра, як їх викладає китайська преса, містять мало конкретики. Проте агентство Reuters нагадує, що керівництво країни раніше розробило амбітний план, згідно з яким населення міст за десять років зросте на 400 млн. чоловік. Це ключовий момент реформи, націленої на те, щоб головним двигуном економічного зростання стали не кредитування і експорт, а внутрішнє споживання.

На шляху виконання плану є серйозні перепони. Міська інфраструктура може не впоратися з напливом такої кількості переселенців. У місцевої влади немає коштів для того, щоб зводити житло, школи, лікарні для них. Витрати на будівництво змусять багато муніципалітетів брати все нові й нові кредити. А адже вони і зараз по вуха в боргах.

Ще одна перешкода – існуюча з часів Мао Цзедуна система прописки. Кожен китаєць повинен мати хукоу – посвідчення, яке визначає, де він чи вона живе. При Мао хукоу прив’язувало селян до землі. Сьогодні воно перетворює робітників з числа мігрантів у громадян другого сорту. Їм дозволяють працювати в містах, але не дають прописки. Тобто позбавляють доступу до охорони здоров’я та освіти, пише газета Guardian.

У бесіді з «НГ» головний науковий співробітник Інституту Далекого Сходу РАН Людмила Кондрашева зазначила, що «вже сьогодні приблизно половина китайського населення живе в містах. Більше 200 млн. з них – це так звані робочі з селян. Іншими словами, це городяни, але без реєстрації. Якщо план переселення включає і цих людей, то цифра 400 млн. за десять років цілком реальна. Відразу здійснити задум неможливо. Але поступово, прораховуючи кожен крок, КНР може впоратися з таким планом».

Правда, частина мігрантів переїжджає з одного району в інший. Їх облік – важка справа. Крім того, є села, де залишилися люди похилого віку і діти. Тому уряд не збирається заохочувати подальше спустошення сільської місцевості.

Процес урбанізації невіддільний від соціальної реформи. «А ця галузь дуже запущена. Керівництво переклало основні витрати на людей. Наприклад, на рубежі нульових років вони повинні були оплачувати 60% витрат на охорону здоров’я. Зараз у Пекіні схаменулися. Частка громадян в оплаті витрат на охорону здоров’я була зменшена вдвічі. Девятилетнее шкільна освіта стала безкоштовною. Але вища залишається платним.

Одним словом, великий масив людей залишався поза сфери соціального забезпечення. Зараз їх хочуть догодити», – підсумувала експерт.

Існуюча система гарантувала містах дешеві робочі руки, дозволяючи не нести за це відповідних витрат. Мігранти залишали в селі батьків і дітей на клаптику землі, який ставав їх єдиною надією в разі втрати роботи. З цією несправедливістю хочуть покінчити.

Але джерела фінансування програми урбанізації, що не має аналогів в історії за масштабами і темпами, залишаються неясними. У всякому разі, місцеві уряди відчувають дефіцит податкових надходжень. Вони змушені фінансувати себе, конфіскуючи землю у селян і продаючи її для комерційних цілей. Або брати позики під майбутню нерухомість. Це створює небезпеку фінансового міхура, попереджає агентство Bloomberg.
Крім того, жителі великих міст не хочуть, щоб поряд з ними селили мігрантів.

«Це конфлікт інтересів. Багато мери можуть відкидати такі рішення, які не до вподоби міським елітам», – визнає Ті, генеральний директор Центру міського розвитку в головному плановому органі КНР.