Реформи потрібні різні, різні важливі реформи…

Земельна реформа: як і при яких умовах її треба впроваджувати?

Земельні реформи завжди тривожили душу українця, адже їх проведення визначає долю народу на десятиліття, а то і на століття.

За більш ніж тисячолітню історію України-Руси тільки дві реформи відбулися в інтересах українського народу: перша за часів Київської Русі в IX—XI ст., що узаконила право на землю без права на рабовласництво, друга за короткочасного мирного правління Богдана Хмельницького — всі землі попереднього загарбника (Речі Посполитої) стали власністю козацтва, селян і козацької старшини на всі сто відсотків. Інші земельні реформи відбувалися без участі української сторони: через сто років після смерті Хмельницького Б. 100% земель України опинилися в руках російських поміщиків з закріпаченням завжди вільних людей, пише Дзеркало тижня.

Земельним реформам УНР в 20-х роках ХХ ст. також не судилося здійснитися. А впровадження насильницьких сталінських земельних реформ було безпрецедентно жорстоким, кривавим і рішучим.

Будь-яка земельна реформа, як вона здійснювалася, не проходила спокійно. Як тільки Україна здобула незалежність, відразу ж виникло насамперед земельне питання, що розуміється першим і другим президентами України дуже просто: все відібрати у колгоспів і розділити порівну.

Незавершена реформа в аграрному секторі України набула ознак безпорадності — по 2 га на душу виділили, але забули, що пограбовані колгоспи втратили всієї техніки, всього тваринництва, кинувши напризволяще старіюче селянство України без засобів до існування. Хіба що можна було здати новоявлених нуворишів землю в оренду за мізерну плату, а то й задарма.

Фермерське рух, яке повинно було б набрати шалені оберти із збільшенням кількості селянських господарств, ледь виживає з-за непомірних податків, величезних кредитів і грабіжницьких закупівельних цін на продукцію агропромислового комплексу. І все це на тлі перманентного збільшення вартості пального, насіння, техніки, агрохімікатів. Під цей прес потрапили і кооперативні господарства, які володіють 2-3 тис. га орної землі. Зате у нас нарощують м’язи корпоративні латифундії з іноземним капіталом. При мінімальних витратах на підтримання родючості землі і активному запровадженні в обіг комерційних культур (зернових, соняшнику, кукурудзи) вони обробляють сотні тисяч гектарів, забезпечуючи інтенсивною роботою лише невелику групу щасливчиків-механізаторів. Адже їх загін в п’ятдесят чоловік здатний обробити за сезон по десять тисяч і більше гектарів ріллі.

Зубожіле населення за 20 років існування незалежної України так і не родило середній клас, який є потужним фактором державотворення. Адже чим багатший народ, тим стійкіше держава і чим більше у нього коштів, тим більше гарантія, що земля стане власністю саме свого народу. Але не судилося.

Читаючи в свій час лекції студентам Національного аграрного університету, автор ставив на голосування таке запитання: «Хто за проведення земельної реформи?» Половина — «за». «Ви маєте рацію», — моя відповідь цим студентам. «Хто проти?». Половина — «проти». «І ви маєте рацію». Аудиторія дивується: такого не може бути, щоб всі праві. А тлумачення відповіді просте як світ. Аргументи «за»: земля — товар; відсутність земельного ринку стримує розвиток продуктивних сил агрокомплексу — не можна поставляти новітню техніку і технології, розвивати інфраструктуру і будівництво, не можна відчувати себе повним господарем, здійснювати довгострокові заходи з підвищення родючості земель. Тимчасові дбають про власну кишеню і про себе, а не про прийдешні покоління і долю землі.

Аргументи «проти» складні і вимагають продуманого зміни законодавчої бази і її виконання, щоб не нашкодити людям і державі при досягненні поставленої мети. А для цього потрібні час і мудрість і, якщо хочете, консолідація думок різних політиків, щоб прийняти правильні рішення. І сьогодні ще не настав час для впровадження в життя будь-якого, навіть самого прогресивного закону про торгівлю землею. Тим більше, що запропонований проект закону України «Про ринок земель» не може претендувати на бездоганність, адже в ньому переступили через бар’єри, які необхідно нівелювати для нормального функціонування такого ринку.

Названий законопроект про ринок земель (хоча земля у нас одна) настільки випередив свій час і викладено в такій редакції, що після введення його в дію наша земля стане для нас чужою, а український народ буде зайвим на ній. Вдумайтеся: в обіг земель сільськогосподарського призначення, які будуть виставлені на торги, включені землі державної, комунальної та приватної власності і 10% земель запасу. Суб’єктами ринку, крім фізичних та юридичних осіб України, визначені особи, які здійснюють примусову (!) реалізацію земельних ділянок, іноземні громадяни та особи без громадянства, іноземні юридичні особи і держава (ст. 5). Відразу ж виникає невідповідність. Адже, з одного боку, представники іноземного капіталу начебто і є суб’єктами ринку земель, а з іншого — «вони не можуть мати у власності землі сільськогосподарського призначення» (ст. 15). Подвійні стандарти заводять проблему в тінь і в спекулятивні оборудки, але куди діватися іноземному капіталу, якщо земля не продається?

Проектом закону передбачено торги не всією землею оптом, а окремими ділянками: для західного регіону — 110-180 га, для центрального та північного — 250-400 га, південного і східного — 590-870 га. Нескладно припустити, що спокуса будь-яким чином примножити ласий шматочок землі буде виникати системно, і наступний закон про продаж української землі вже просто не знадобиться. Тим більше, що в проекті закону є лазівки для збільшення площ, що не перевищують 30% земель сільськогосподарського призначення, які знаходяться на території регіону за місцем розташування набутих у власність земельних ділянок одним або двома громадянами України (ст. 21).

У проекті проігнорований екологічний підхід щодо обмеження доступу до природозащитным смугах уздовж русел великих, середніх і малих річок та їх джерел, визначених Земельним кодексом України, щодо заборони торгівлі заповідним фондом України, не визначені попереджувальні заходи щодо продажу земель з ухилом більше трьох градусів, не встановлена відповідальність за хижацьке використання землі покупцем у разі виснажливої її експлуатації.

І всі ці землі продаються на аукціоні. Неважко припустити, що справжні власники і землекористувачі, можливо, і не дізнаються, що їх поля опинилися в чужих руках.

Громадянам України, а також вже і іноземцям відкривається можливість земельних торгів у формі конкурсу для будівництва об’єктів транспортної інфраструктури, електроенергетичних та соціальної інфраструктур.

Ось так. Земля України розпродана. Час розкидати каміння на нашій Українській Ниві закінчилося: земля віддана на розтерзання, а український народ — на заклання, тому що зникає село, яке завжди було оберегом нашої ідентичності. Чужим людям воно не потрібно… І не приведи Господи справді дочекатися завершеного дії цього закону. Нарешті настає час збирати каміння на нашому благословенному чорноземі, що становить майже третину його світових запасів. Наша земля — не Клондайк і не нафтоносний Аравійський півострів. Адже там були або є исчерпывающиеся природні ресурси. А родючість нашої землі-вічна, якщо з нею по-господарськи поводитися. Якщо ж по-хижацькому, то деградація землі разом з деградацією суспільства неминучі.

Врожайність зерна 80 млн. тонн навіть при сучасному розкладі продуктивних сил України — не межа, і цей поновлюваний ресурс буде працювати нескінченно довго на благо України. Але варто залишити в законодавстві хоча б невелику лазівку, як мисливців на нашу землю знайдеться предостатньо, причому з усіх сторін. Господарем землі повинен бути той, хто її обробляє.

Ось чому, перш ніж приймати закон України «Про ринок земель», потрібно підготувати для цього чітке попереднє законодавство, яке забезпечить українське суспільство правової, методологічної та нормативної бази для здійснення такої реформи. На наш погляд, знекровленому і зубожілому села України потрібні, перш за все, економічні реформи. Закон України «Про кооперацію» застарів і не діє в тій частині, яка заохочувала б селян об’єднувати свої паї в місцеві кооперативи. Держава не довело земельну реформу до кінця, втратило шанс зберегти потужний аграрний потенціал від розграбування. Якщо радянська влада заганяла людей і худобу в колгоспи силою, то сучасний сільський кооператив повинен створюватися за ініціативою знизу. Об’єднуючи паї, селяни створюють кооперативи зі спеціалізацією в рослинництві і тваринництві.

Проте село зараз своїми силами не зможе проявити таку ініціативу — немає початкового капіталу. Йому на допомогу повинна прийти держава — воно забезпечить кооперативи пільговими кредитами й дотаціями. В Європі сільськогосподарський сектор дотаційний, тільки у Франції на ці цілі щорічно виділяється понад 5 млрд. євро, а нам для становлення села потрібна вдвічі більша сума. Не знаємо, де взяти кошти? Відомо, що на Євро-2012 витрачено близько 80 млрд. грн. Так чому б, мобілізувавши духовні і фізичні сили нації, не знайти такі ж засоби для відродження агропромислового комплексу України?

У процесі здійснення незавершеної земельної реформи та накопичення початкового капіталу на селі необхідно розробити і прийняти ряд законів, які будуть визначати економічну і екологічну безпеку в наземних екосистемах. Мова йде про нагальну потребу розробити, зокрема, закон України про землеробстві, який упорядкував би господарювання на орних землях, припинив би монополію комерційних культур і вимагав би на умовах пряника зберігати родючість ґрунтів та кнута — відповідальності за їх деградацію. Разом з тим необхідно повторно ретельно обстежити землі України з використанням сучасних засобів аналітики, комп’ютеризації та супутникового зв’язку, а також провести масове агрохімічне обстеження земель, що знаходяться в обробці, так і не обробляються. Це дозволить на науковій основі скласти їх кадастр і забезпечити об’єктивну ціну для майбутнього ринку землі.

Екологічну складову доцільно базувати не на територіальному підході щодо ландшафтів (село, поле, ліс, луки тощо), а на басейновому, де за основну таксономічну одиницю береться басейн малої річки як цілісного організму будь-якого агро – і біогеоценозу. Усвідомлення цієї істини забезпечить науковий процес послідовного відновлення басейнів малих річок, яких у нас близько 63 тис., враховуючи і понад 15 тис. їх знищених водотоків внаслідок тотального розорювання українських земель і нерозумних водних меліорацій в ХХ ст. Тим більше, що Україна вже готова до того, щоб почати виконувати природовосстановительные функції.

Ще в 80-х роках ХХ ст. широко впроваджується контурно-меліоративне землеробство (КМЗ), що зумовило поділ орних земель на три технологічні групи: перша — рівнинні землі з ухилом до трьох градусів, де велися всі форми орного землеробства; друга — землі з ухилом до п’яти градусів, де велося грунтозахисне землеробство, і третя група — землі з ухилом понад п’яти градусів, що підлягають залужению та заліснення. Виходячи з принципів КМЗ, вилучення з орних підлягають 8,6 млн. га земель з переведенням їх у природні кормові угіддя та під заліснення. І це цілком справедливо, адже розораність сільськогосподарських угідь у нас найвища в світі — 82%.

Рекомендації Мінагропромполітики та ННЦ «Інститут землеробства НААН» про механізм вилучення з інтенсивного обробітку малопродуктивних земель розроблені ще в 2000 році. КМЗ стосується рівнинних та схилових земель яружно-балкових систем, і воно добре укладається в ідеологію відновлення басейнів малих річок. Тому перш ніж визначати ринкові відносини з продажу землі, потрібно врегулювати механізм її виведення з обробки. Якщо незабаром не буде прийнято закон України «Про ринок земель», контурно-меліоративне облаштування залишиться назавжди нездійсненним або такі землі знову доведеться викуповувати.

Тому в процесі наближення до ринку землі необхідно ухвалити закони України «Про відновлення басейнів малих річок», «Про встановлення земельних відносин у процесі відновлення басейнів малих річок», де окремо буде сказано про контурно-меліоративному їх облаштуванні.

Прийняття відповідних законів, розробка нормативної бази для їх втілення в життя можливі при їх чіткому та оперативному фінансуванні. З урахуванням цього створення єдиного іпотечного земельного банку України — своєчасно і обумовлено тим, що в нього повинна надходити вся плата за землю, відрахування в екологічні фонди, кредити з цільовим призначенням в агропромисловому комплексі і на природовосстановительные роботи.

Здійснення цих проектів неможливо без широкого залучення науково-дослідних та освітніх установ, які ледь виживають через безгрошів’я і відірвані від виробника не зі своєї вини — бо той теж бідний. Тільки наукове забезпечення з відновлювального землеробства і відновлення басейнів малих річок створить умови для ефективного освоєння сучасних технологій і виведе науку на магістральний шлях розвитку.

Необхідність прийняття закону України «Про ринок землі» назріває і стає нагальною. Але бажання «купи-продай» у разі поспішності його втілення знову накидає стільки каменів на Українську Ниву, що розгрібати завали доведеться багатьом поколінням. Істину сказав один мудрий чоловік: «Якщо не можеш творити добро, то хоча б не роби зла».