Іпотека або суд. Є знак рівності?

Про те, в яких випадках іпотечні кредити не можуть бути визнані судом недійсними, розповідають юристи.

В останні роки досить часто населення намагається позбутися ипотечно-кредитної “ноші” шляхом звернення до суду з вимогою визнати договір з банком недійсним. Позивачі впевнені, що їхні вимоги будуть задоволені в судовому порядку, а юристи, які працюють з клієнтами, тільки підтримують у своїх клієнтах цю впевненість. Яке ж здивування, коли суди відмовляють людям у визнанні іпотечного кредиту недійсним. І, не виключено, що причиною такої відмови може виявитися недостатність причин для визнання договору банківського “непрацюючим”. Щоб у майбутньому люди не наступали на ці граблі, у нашій традиційній рубриці “Правовий лікнеп” юрист юридичної фірми “Прагнум” Дмитро Жуков роз’яснить, в яких же випадках кредитні договори не можуть бути визнані судом недійсними. Отже, далі – пряма мова.

Не секрет, що фінансова криза 2007-2008 років (та й надалі) позначився, в тому числі, і на правовій сфері. У зв’язку з двократним зростанням курсу долара США, багато позичальників просто не в змозі були “тягнути” кредитний тягар та багато юристи перепрофілювалися в “фахівців з банківського права”. Спочатку, неоднозначність судової практики щодо визнання недійсними кредитних договорів призвела до того, що по всій Україні масово стали виноситися рішення на користь позивачів. Основними аргументами в ті часи були “відсутність індивідуальної ліцензії”, “істотне збільшення курсу долара” і “відсутність згоди другого з подружжя”.

Однак подібні рішення призводили до остаточного колапсу і без того “дихає на ладан” банківської галузі, тому вищі судові інстанції не тільки стали скасовувати рішення про визнання кредитних договорів недійсними, але і видали відповідні “підказки” судам першої та апеляційної інстанцій, щоб привести свою практику до єдності. У той же час деякі недобросовісні юристи, які не відслідковують (або просто ігнорують) зміна судової практики і сьогодні продовжують обнадіювати позичальників райдужними перспективами судових процесів.

Щоб допомогти уникнути непотрібних судових витрат і втрати часу, ми проаналізуємо аргументи таких юристів. Ну, а висновки про перспективи співпраці з ними нехай читачі зроблять самостійно.

Аргумент: банк/позичальник не мав індивідуальної ліцензії НБУ, отже, валютний кредитний договір можна визнати недійсним.

Якщо говорити прямо, це аргумент навіть не вчорашнього, а позавчорашнього дня. Так ст. 192 Цивільного кодексу передбачено право на використання іноземної валюти у випадках і в порядку, встановлених законом. Банк, отримавши банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій, автоматично отримує право на надання громадянам кредитів в іноземній валюті.

Відповідно до п. 1.5. Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року №483, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк.

У зв’язку з цим, суди виходять з того, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.

У теж час слід зазначити, що відповідно до положень ст. 11 Закону України “Про захист прав споживачів” надання і одержання валютних споживчих кредитів в Україні заборонено з 23.09.2011 р.

Аргумент: збільшення курсу валюти є істотною зміною обставин, які є підставами для розірвання договору.

Судова практика вже досить давно дотримується думки, що зростання курсу валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору на підставі статті 652 ЦК, оскільки зазначене стосується обох сторін договору, й позичальник при належній завбачливості міг передбачити можливість зміни курсу, а також можливість отримання кредиту в національній валюті.

Так, вищі судові інстанції неодноразово вказували, що лише за наявності всіх обставин, а саме:

– в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

– зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;

– виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

– із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Треба зауважити, якщо говорити про можливості визнання договору недійсним, то валютні ризики до таких обставинам не ставляться.

Аргумент: обов’язковість нотаріального згоди другого з подружжя на укладення кредитного договору

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначає, що положення ст. 65 Сімейного кодексу України щодо порядку розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини, які стосуються розпорядження майном, що перебуває у спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів.

Таким чином, за логікою ВССУ випливає, що кредитний договір, укладений одним із подружжя, є індивідуальним договором, а грошові кошти, отримані таким позичальником, є його індивідуальними засобами і не входять в масу спільного сумісного майна подружжя. Таким чином, особа, що бере кредит, укладає подібний договір на свій особистий розсуд.

Важливо відзначити, що в цей же час, у разі виникнення судового спору банку до свого позичальнику, банк не має права залучати другого з подружжя як солідарного відповідача, посилаючись на те, що кредитні кошти є спільною сумісною власністю сім’ї. При цьому при оспорюванні іпотечного договору слід враховувати положення ст. 578 Цивільного кодексу, згідно з яким майно, що перебуває у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою іншого з подружжя, який у разі пред’явлення позову про звернення стягнення на таке майно має бути залучений до участі у справі.