Де жили українці за царя, СРСР і де живуть зараз, – аналогії

Квартирне питання в усі часи займав практично перше місце в умах людей незалежно від їх соціального статусу, заробітку чи віросповідання. Житло — це незаперечний атрибут сучасного суспільства, і, природно, що життя без даху над головою сприймається як щось неймовірне, адже людина часто прагне виключно до осілого способу існування.

Наша країна в цьому плані не виняток. Часи разом з соціально-політичним устроєм держави змінюються, але проблема житла була, є і буде актуальною, напевно, завжди. Про те, де і як живуть сучасні українці, а також яким було житло в нашій країні за часів СРСР і царської Росії, розповість постійна рубрика інформаційно-аналітичного порталу Inpress.ua «Аналогії».

Царські покої

В царській Росії на соціальні проблеми, зокрема такі, як забезпечення людей житлом, довгий час особливої уваги не звертали. Більшість громадян української частини імперії (читай селяни) в основному проживали у власних хатах, а міщани жили в багатокімнатних будинках (їх ще називали дохідними), де приміщення практично повсюдно орендувалися.

В середині XIX століття, коли царську Росію наздогнала промислова революція, з’явилися бараки, в яких проживали робітники фабрик і заводів. В бараках не було такого поняття, як особиста житлоплощу, вищим ступенем благодаті в таких випадках був свій куточок за фіранкою — подібним благом могли користуватися тільки особливо заслужені робочі сім’ї.

Звичайно ж, кардинально протилежними житловими умовами мали вершки російського суспільства — потомствена аристократія, купці, буржуа, ще необанкротившиеся поміщики, чиновники і високопоставлені військові. «Цвіт нації» часто проживав у розкішних особняках і просто шикарних будинках в окремих районах міста.

У Києві таким районом традиційно вважалися і вважаються Печерські Липки — саме тут за царя селилися найбагатші купці, високопоставлені військові та чиновники, у часи СРСР верхівка партноменклатури, а сьогодні — сучасна українська аристократія.

В основному забезпечена частина жителів намагалася селитися ближче до Хрещатика, де і проходила основна ділове життя. Крім того, в ділових колах Києва з-за близькості до річкового порту дуже популярним районом був Поділ. Саме там, на Контрактовій площі, до розвитку мережі залізниць укладалися контракти на основні товарні поставки.

Як будували?

Будівництво будинків у великих містах Російської імперії здійснювалося в основному виходячи з двох цілей: по-перше, мова йде про особистому користуванні, коли заможний буржуа чи купець міг дозволити собі побудувати власний будинок у престижному районі міста. По-друге, існувала практика будівництва так званих дохідних будинків, які будувалися спеціально з метою подальшої здачі в оренду.

Саме завдяки дохідних будинків міста Російської імперії забудовувалися досить солідними темпами, звідси і знамениті вузькі вулички і складні системи прохідних дворів.

Щоб побудувати багатоквартирний житловий будинок, на початку ХХ століття інвестору того часу необхідно було мати в розпорядженні капіталом в 100-200 тис. рублів, причому нерідко на ці цілі вже тоді у банків залучалися кредити. У той же час на будівництво невеликого приватного будинку в провінції, скажімо, робочого потрібно 600-700 рублів.

Що стосується вартості оренди, то на стику XIX і XX століть три кімнати в хорошому районі Києва можна було зняти за 25 рублів, а за ліжко-місце на околиці доводилося платити трохи більше 5 рублів в місяць. Середня зарплата при цьому у робітника становила 37 рублів, вчителі отримували по 100, а лікарі — за 150-200 рублів.

Совок в кожен дім

Успішно поваливши царський режим, більшовики спочатку, природно, не особливо обтяжували себе житловими питаннями, оскільки термінової потреби, так само як і ресурсів, для цього не було. Колишні багатокімнатні житла багатіїв легко трансформувалися в комунальні квартири, так що на перший час питання житлоплощі гостро не стояло.

Відчутна необхідність нарощувати обсяги житлового фонду в СРСР почала з’являтися в часи масштабної «соціалістичної індустріалізації країни» в 30-х роках ХХ століття, коли впевненими темпами почали будуватися нові промислові гіганти країни, а також створювалися великі інфраструктурно-господарські об’єкти.

Однак житлове будівництво тоді не розглядалося керівництвом Союзу як першочергове завдання, тому реально перше масштабне будівництво в країні почалося тільки після закінчення Великої Вітчизняної війни, коли виникла об’єктивна необхідність відновлювати міста після серйозних руйнувань.

Саме в цей час — кінець 40-х — початок 50-х в радянських містах масово почали з’являтися «сталінки» — так їх називали в честь генерального секретаря Центрального комітету КПРС Йосипа Сталіна. До речі, імена наступних генсеків Микити Хрущова і Леоніда Брежнєва також увійшли в історію світової архітектури завдяки житловим нововведень часів їх уряду.

Особливістю «сталінок» була їх довговічність (ресурс міцності становить 100-120 років), досить велика планування, високі стелі і товсті стіни — мабуть, кращий жилпроект часів Радянського Союзу.

Однак престижні «сталінки» не могли повною мірою задовольнити все зростаючий попит на житло серед радянських громадян, це була скоріше данина перемоги, добрий жест країни-переможця по відношенню до жителів найбільш постраждалих у війні міст. Справжнім народним проектом стали «хрущовки» — малометражні, з тонкими стінами і простий, кілька грубої архітектурою, зате доступні і швидко будуються.

«Хрущовки» росли як на дріжджах, ними забудували, без перебільшення, всю країну, в той час як єдиним альтернативним варіантом такого житла для радянських громадян були не менш легендарні «гостинки».

«Кімната готельного типу» — а саме так офіційно називалися будинку-гостинки — являла собою спробу з мінімальними витратами як матеріалів, так і часу забезпечити дахом над головою на максимальну кількість людей.

Недосвідченому радянському громадянину (часто з родиною) пропонувалося вміститися в зменшений варіант нормальної квартири — 12-метрова кімната плюс кухня 4 метри (у цілому трохи більше 20 метрів) — в практично власному будинку. Але подітися було нікуди, адже інші типи будинків у масовому і доступному варіанті, по суті, не будувалися.

В результаті за тією ж причини (відсутність гідних варіантів) багато українців і сьогодні живуть зі своїми сім’ями в «хрущовках» і «гостинках» (80% всього житлового фонду в Україні припадає саме на будинку ще радянської побудови), давно потребують як мінімум капітального ремонту, а то й взагалі в знесення.

Однак радянська інженерно-будівельна думка, так само як і об’єктивні запити радянських громадян, на місці не стояла, в результаті чого в середині 60-х почали з’являтися перші «брєжнівки», а на початку 70-х — «улучшенки» і «чешки» (за проектом чеських інженерів-будівельників).

І ті й інші представляли собою висотні будівлі від дев’яти поверхів з дуже пристойними за тими мірками побутовими умовами: ліфтом, сміттєпроводом, а також збільшеними в порівнянні з «хрущовками» метражем і висотою стель.

Під дахом будинку мого

Обзавестися окремим житлом (комуналка і гостинка з загальними кухнею і ванною на безліч квартир таким не вважалися) можна було, використовуючи кілька традиційних «дарів» комунізму. Отримати державну квартиру в оренду в радянський час означало, насамперед, відстояти пристойну кількість часу (років 10, а то і більше) в чергах, так як бажаючих обзавестися практично дармовим житлом було дуже багато.

Житлофонд в таких випадках поділявся на відомчий (житло будувалося спеціально для певного підприємства або відомства) і виконкомівський (всі новобудови зараховувались на баланс того чи іншого населеного пункту). Природно, черги на исполкомовское житло були в рази довше відомчих, до того ж власний житлофонд мали тільки великі підприємства, а інші могли похвалитися хіба що невеликими гуртожитками.

Був ще варіант з кооперативним будівництвом — в такому варіанті на базі певного міста, організації або підприємства створювався житлово-будівельний кооператив, який отримував у держави кредит на будівництво, а бажаючі обзавестися житлом сплачували вступний, а також щомісячні внески. Примітно, що для вступу в ЖБК теж треба було відстояти чималу чергу, пристойним був і перший внесок на таку квартиру — близько 3 тис. рублів за трикімнатну в Києві при середній зарплаті по Союзу в 140 рублів.

При цьому квартири в самому будинку не належали мешканцям, а були власністю безпосередньо ЖБК, тому продати таке житло можна було тільки іншим його членам. Також могли виникати нюанси, коли будівництво з різних причин затягувався (часом на 10-15 років), а самі члени кооперативу могли не знати навіть приблизний район, де буде знаходитися їхній будинок. В цілому ЖБК не користувалися особливою популярністю серед влади СРСР, і обсяг будівництва житла за такою схемою не перевищував 7-8% від загального житлового фонду Союзу.

Що стосується індивідуального будівництва, то в цій сфері певний бум припав на початок 50-х років, коли післявоєнна країна всіма методами намагалася відокремитися заново. Саме тоді досить поширеною була практика видачі громадянам ділянок під будівництво приватного будинку, знову-таки в оренду.

Проблем з отриманням такої ділянки, як правило, не виникало, необхідно було надати довідку про склад сім’ї, а також затвердити проект безпосередньо будівництва, після чого держава забезпечувала громадянина позикою (до 70% від загальної вартості будівництва), розрахованого на 10-15 років.

Цікаво, що безпосередньо громадянину-забудовнику належав тільки будинок; сама земля, на якій він перебував, була власністю держави. Однак починаючи з середини 60-х отримати таку ділянку стало вкрай важко, а для простої людини без «заслуг перед вітчизною» це було практично неможливо.

Житловий капіталізм

Сьогодні Україна давно живе у ринкових економічних умовах, де всі, в тому числі і житло, що купується і продається з надзвичайною легкістю. Були б гроші.

Загальний житловий фонд в Україні, за даними Держстату, налічує 1,1 млрд кв. м. Виходить, що на одного українця припадає в середньому приблизно 23,7 кв. м житлоплощі — практично метраж квартири типу «гостинка». Однак порівняно з середньоєвропейськими мірками це воістину мізерний показник, адже в країнах ЄС на одного жителя припадає від 37 до 45 кв. м житла. Та й темпи будівництва будівель житлового сектору також не вселяють оптимізму, як і в цілому стан будівельної галузі, яка досі не може оговтатися від наслідків кризи 2008-2009 років.

Не дивно, що 3/4 українців сьогодні живуть ще в дітища радянської будівельної промисловості, зданих в експлуатацію в 30-60-х роках минулого століття. При цьому близько 50 тис. багатоповерхівок, в яких проживають наші співгромадяни, є аварійними. Ситуація, загалом, зрозуміла. Термін експлуатації більшої частини житлового фонду або вже закінчується або закінчився, а необхідні ремонтні роботи фактично не проводяться.

Тим не менш середня ціна за однокімнатну квартиру по Україні коливається від 35 до 45 тис. дол. Причому середня зарплата становить трохи більше 420 дол. Як бачимо, простий українець чесно заробити на власну житлову площу фактично не може. А іпотека сьогодні настільки дорога, що виплатити її практично так само неможливо, як і накопичити необхідну суму.

Ось і залишають багато українців свої маленькі містечка і села і їдуть у пошуках роботи і кращого життя в мегаполіси. Безумовно, в тій же столиці зарплата вище і вакансій побільше, але і оренда житла стартує як мінімум з 400 дол. І ті, що здаються відносно великими зарплати у підсумку осідають не в кишенях тих, хто їх заробив, а у власників квартир. При цьому на кожному кроці можна зустріти пропозицію купити квартиру в новобудові — де за кубічний метр житла у вас попросять не менше 1 тис. дол.

Якщо є пропозиція, значить — є попит. «Ось тільки хто ці таємничі покупці, — задається питанням простий українець, — і як потрапити в ряди цих щасливчиків?». Відповідь на це питання, вочевидь, і є «формулою успіху» і путівкою в життя «під дахом дому свого».