Чому в Україні не хочуть будувати метро?

Метрополітен як передовий вид транспорту, відновлювальний багато великі міста світу, стає покаранням для України.

Донецький губернатор Андрій Шишацький виступив із заявою, досить несподіваним для такого толерантного чиновника. «Закрити, засипати і забути», — так в чисто суворовському стилі висловився губернатор про перспективи місцевого метро. Може, про це мріяли багато керівників області і міста, але ось так відкрито висловився тільки Шишацький.

І це ще раз доводить: будівництво метро в Україні — проект не ділова, а волюнтаристський.

Не будемо ворушити радянські проекти, залишимо в стороні Київ і Харків, яким на старті було забезпечено фінансування та організаційне заступництво. Зосередимося на часи незалежності. Згадаймо найяскравіший метростроевский момент в історії України.

1994-й рік. Дніпропетровське метро перебуває в полузаконсервированном стані. Його фінансування було урізано ще при Горбачові, а після розвалу Союзу і зовсім звелося до найсмішнішому мізером. Все частіше здавалося, що проект просто прикриють, хоча перша черга була вже в неабиякою мірою пройдена. Далі сталися загальновідомі речі. Так що ж сталося?

За справу взявся Павло Лазаренко, з літа 1994 р. — голова облради. Він перетворив дніпропетровське метро в проект року. Він направляв сюди нецільові кошти (принаймні, в цьому пізніше його звинуватять американські фахівці). Він обклав дніпропетровські підприємства трудовий і грошової повинністю — а той, хто не хотів допомагати рідному метрополітену, відразу отримував купу проблем. І справу зроблено! Сталінськими методами проект завершили, потяги пустили, шість станцій прийняли перших пасажирів.

Дніпропетровське метро — взагалі кумедний бранець радянської епохи. Коли його проектували, враховувалася не тільки соціальна складова, але й геополітична. Мовляв, Дніпропетровськ — місто секретний, включений потенційним противником в перелік об’єктів першої атаки. Тому метро зарили глибше, щоб воно могло послужити загальноміським бомбосховищем. Якби не це, напевно, зробили б залягання куди як менш глибоким — тоді і грошей проект вимагав би менше, і будувався б швидше. Але хто тоді вважав гроші?

Повернемося, однак, до Павла Івановича. Можна припустити, що якби не він зі своїм казармений капіталізмом, не бачити Дніпропетровську метро, як Паніковському — великої і чистої любові. Лазаренковщину можна засуджувати, висміювати, в ній насправді мало здорового, але свою справу вона зробила: проект, приречений на смерть, витягли за вуха і зробили чинним.

Так що повторимо: у тій чи іншій мірі, будівництво метро в українських містах — суто волюнтаристський проект. Все залежить від того, чи є мер (губернатор, голова облради, головний олігарх) фанатом цього виду транспорту чи ні. Якщо так – метро буде розвиватися. А ні – так ні.

Правило діє скрізь, хоча, звичайно, на місцях воно приймає специфічні форми. Тому і розвивається метро по синусоїді. Тому в Києві, наприклад, кілька років сплять тихим сном раптом починають відкривати станцію за станцією.

Метрополітен в Україні не є бізнесом. Але в світі така ситуація зовсім не унікальна. Майже скрізь «підземка» (як будівництво, так і функціонування) дофинансируется з державного або місцевого бюджету. Люблять приводити в приклад соціально м’яку Фінляндії, де місто Хельсінкі покриває 50% витрат свого метро. Зате люди задоволені — ціна низька, метро ритмічне.

Якщо у бюджету немає грошей для розвитку метро, проблему логічно шукати в залученні приватних інвесторів. І спроби робляться. У Донецьку були на переговорах іспанські, японські бізнесмени, теоретично зацікавлені брати участь у метропроектах. Чому «не зрослося»?

Ось візьмемо іспанську фірму OHL International. Вони плідно поспілкувалися в донецькій мерії. Вони були готові взятися за справу. У них була тільки одна умова: гарантія повного розрахунку за своїми вкладеннями протягом 10 років. Як писали потім, Донецька міськрада піти на це наважився. Мер Олександр Лук’янченко вважав, що гарантом має виступити держава. І нічого не сталося, а іспанці, знизавши плечима, поїхали в краю, де відносини зрозуміліше.

Біда Донецька в тому, що тут не встигли побудувати хоча б якийсь недометро. Хоча б таке, як у Дніпропетровську. Його-то вже точно не закопають. Його багаторічні страждання в минулому році завершилися тріумфом: ЄБРР виділив кредит в €152 млн. на завершення будівництва першої лінії.

Як сказав губернатор Дніпропетровської області Олександр Вілкул, «точка повернення в розвитку нашого метро пройдена». За прогнозами народного депутата Олександра Момота, обізнаного у місцевих справах, до повноцінних робіт на цій ділянці можуть розпочати у травні цього року.

А в Донецьку мер Лук’янченко повідомляє, що в бюджеті поточного року грошей на метро в місті не передбачено. І навколо нікого, схожого на Павла Івановича Лазаренка…

Що стосується метрополітену в Харкові, то, як повідомлялося раніше, його мають намір добудувати в кредит.